Історія швидкої допомоги починається в давнину, з використання візків для перевезення пацієнтів. Машини швидкої допомоги вперше були використані для екстреного транспортування в 1487 році іспанськими військами під час облоги Малаги католицькими монархами проти Емірату Гранада, а цивільні варіанти були введені в експлуатацію в 1830-х роках. Технологічний прогрес у 19-му та 20-му століттях призвів до появи сучасних автомобілів швидкої допомоги з автономним приводом.
Успіхи в EMS були досягнуті під час громадянської війни в США. Військові лікарі Союзу Джозеф Барнс і Джонатан Леттерман створили нові техніки та методи транспортування. Вони подбали про те, щоб кожен полк мав принаймні один санітарний візок із двоколісною конструкцією, який вміщував двох-трьох пацієнтів. Ці машини швидкої допомоги, на жаль, виявилися надто легкими для поставленого завдання, і їх поступово зняли з експлуатації, щоб замінити їх машиною швидкої допомоги "Rucker", названою на честь генерал-майора Ракера, яка була чотириколісною конструкцією і була звичайним явищем на полі битв тієї війни. .
Перша відома лікарняна служба швидкої допомоги була заснована в Комерційній лікарні, Цинциннаті, штат Огайо, у 1865 році. Невдовзі за нею з’явилися інші служби, зокрема служба в Нью-Йорку, яку надавав лікарня Белв’ю, Едвард Далтон, колишній хірург армії Союзу. , було доручено створити лікарню в нижній частині Нью-Йорка; він заснував службу швидкої допомоги, щоб доставляти пацієнтів до лікарні швидше та з більшим комфортом, послугу, яка розпочалася в 1869 році. Ці машини швидкої допомоги перевозили медичне обладнання, таке як шини, шлунковий насос, морфін і бренді. Далтон вважав, що швидкість має суттєве значення, і спочатку коней тримали в упряжі в очікуванні виклику.
Першою машиною швидкої допомоги з бензиновим двигуном була Palliser Ambulance, представлена в 1905 році та названа на честь капітана Джона Паллізера з канадської міліції. Цей триколісний транспорт (один спереду, два ззаду) створювався для використання на полі бою під вогнем противника. Це був важкий тягач, обшитий куленепробивною сталью. Ці сталеві щити відкривалися назовні, щоб забезпечити невелику зону захисту від вогню (дев’ять футів завширшки та 7 футів (2,1 м) заввишки) для персоналу швидкої допомоги, коли автомобіль стояв на місці.
Перша серійна автомобільна машина швидкої допомоги (а не одноразові моделі) була виготовлена в Сполучених Штатах у 1909 році компанією James Cunningham, Son & Company з Річестера, Нью-Йорк. виробник екіпажів і катафалків. Ця машина швидкої допомоги, яка отримала назву Model 774 Automobile Ambulance , мала фірмовий 4-циліндровий двигун потужністю 32 кінські сили (24 кВт). Шасі їздило на пневматичних шинах, а кузов мав електричне освітлення, підвісне ліжечко з двома сидіннями для супроводжуючих і боковий гонг.
Під час Першої світової війни Червоний Хрест привіз перші широко поширені машини швидкої допомоги для бойових дій на заміну кінним транспортним засобам, зміна, яка була настільки успішною, що кінні варіанти були швидко виведені з експлуатації. У цивільній невідкладній допомозі спеціалізовані служби швидкої допомоги часто керувалися або відправлялися окремими лікарнями , хоча в деяких областях телеграфні та телефонні послуги дозволяли поліцейським департаментам виконувати диспетчерські обов’язки
У більшості країн світу якість швидкої допомоги різко впала під час Другої світової війни, оскільки лікарів, необхідних збройним силам, витягли з машин швидкої допомоги. У Сполученому Королівстві під час Битви за Британію потреба в машинах швидкої допомоги була настільки великою, що фургони були конфісковані та введені в експлуатацію, часто перевозячи кількох постраждалих одночасно. Після війни лікарі продовжували їздити на машинах швидкої допомоги в деяких країнах, але не в інших. Інші транспортні засоби, включно з цивільними та поліцейськими, використовувалися для транспортування пацієнтів через відсутність спеціального ресурсу.
Під час Корейської війни військово-повітряні сили США виготовили кілька санітарних повітряних одиниць для використання в передових медичних підрозділах, використовуючи вертольоти для швидкої евакуації пацієнтів. Гелікоптер H-13 Sioux, який став відомим завдяки фільмам і телеверсіям M*A*S*H , перевіз 18 000 поранених солдатів під час конфлікту. Робота ескадрилій медичної повітряної евакуації мала успіх і була повторена військами США у В'єтнамі.
Конструкція автомобіля швидкої допомоги зазнала серйозних змін у 1970-х роках. Були розроблені автомобілі швидкої допомоги з високим дахом, але шасі автомобіля виявилося нездатним прийняти вагу та інші вимоги нових стандартів; Замість цього слід використовувати шасі фургона. Ранні машини швидкої допомоги на базі мікроавтобусів виглядали дуже схожими на своїх цивільних побратимів, оскільки мали обмежену кількість обладнання екстреної допомоги, такого як звукові та візуальні попередження, а також внутрішні пристосування для транспортування медичного обладнання, особливо носилок. с
Комітет з питань травми та Комітет з питань шоку Відділу медичних наук Національної академії наук Національної дослідницької ради опублікував перший документ у 1966 році під назвою «Випадкова смерть і інвалідність: занедбана хвороба сучасного суспільства ». 37-сторінковий буклет, який зазвичай називають «Білою книгою», стосувався величезної та дорогої проблеми.
У «Білій книзі» зазначено, що в 1965 році нещасні випадки були головною причиною смерті людей віком від одного до 37 років і четвертою причиною смерті для всіх вікових груп. Для людей віком до 75 років аварії на автотранспорті були основною причиною смерті від нещасних випадків.
Однією з реакцій на ці факти стала розробка першої навчальної програми EMT. Причиною, чому «домом» EMS стали Міністерство транспорту США та Національна адміністрація безпеки дорожнього руху, був непередбачений наслідок фінансування ранньої розробки навчального плану.
Незважаючи на задокументовані правила, деякі люди вважали, що в позалікарняних умовах можна зробити більше, включаючи розширене управління дихальними шляхами, доступ до судин і введення ліків. На початку 1970-х років це призвело до створення та впровадження навчальної програми «Технік-парамедик невідкладної допомоги» (EMT-P) з новаторською роботою Уолта Стоя, доктора філософії, та Ненсі Керолайн, доктора медичних наук. та інші в Пітсбурзі.
Перша навчальна програма EMT-P включала 400 годин чергувань у класі, лабораторії та клінічних закладах у різних лікарнях, а потім 100-годинну польову практику. У міру того, як догоспітальна розширена підтримка життєзабезпечення (ALS) набула популярності в системах і громадах, по всій країні з’явилося більше програм парамедицини.
До 1972 року очікування високого рівня медичної допомоги на вулицях і вдома американців зросли, що підігрівалося культовим телешоу Emergency! , який зображував фельдшерів, які надають медичну допомогу в просунутій манері, яку ніколи раніше не бачили, і яку тепер дивляться мільйони щосуботи ввечері. Понад п’ять років Америка спостерігала, як Джонні та Рой рятували життя та допомагали тим, хто потрапив у біду.
Багато чого змінилося з моменту початкового розвитку рівня практики EMT-P. Початкова навчальна програма EMT-P була оновлена в 1985 році та знову в 1998 році. 2000 EMS Education Agenda for the Future: A Systems Approach містила бачення 1996 EMS Agenda for the Future, а в 2009 році відбулися останні зміни в освіті парамедиків у форма Стандарту освіти. Освітні стандарти є менш директивними, ніж початкова навчальна програма. Це дозволяє фельдшерській освіті змінюватися відповідно до зміни практики. Це також вимагає від тих, хто проводить парамедичні програми, щоб бути в курсі досягнень медицини та бути досвідченим у написанні навчального плану.
Комісію служби екстреної медичної допомоги штату Індіана (EMS) було сформовано Генеральною Асамблеєю в 1974 році. Як зазначено в законодавчому акті, комісія відповідає за створення та підтримку ефективної системи служб екстреної медичної допомоги. Це включає необхідне обладнання, персонал і засоби, щоб гарантувати, що всі пацієнти невідкладної допомоги отримають оперативну та адекватну медичну допомогу в усіх невідкладних ситуаціях.
Комісія працює над виконанням цього мандату шляхом розробки адміністративних кодексів і правил, що регулюють систему екстреної медичної допомоги штату Індіана, а також надання консультаційних послуг; сприяння навчанню персоналу екстреної медичної допомоги; навчання населення прийомам надання першої допомоги; та координація ресурсів екстреного зв'язку. Комісія екстреної медичної допомоги також відповідає за регулювання, перевірку та сертифікацію служб, об’єктів і персоналу, залучених до надання екстреної медичної допомоги. Комісія повинна оприлюднити необхідні адміністративні кодекси (правила), щоб справедливо, однаково та послідовно регулювати систему догоспітальної невідкладної медичної допомоги Індіани.
Комісія EMS складається з 13 осіб, призначених губернатором. Розділ 16, глава 31 Кодексу Індіани визначає такі категорії, які мають бути представлені: волонтерська пожежна частина, яка надає послуги швидкої допомоги; штатна міська пожежна або поліцейська служба, яка надає послуги швидкої допомоги; некомерційний надавач послуг екстреної швидкої допомоги, організований на волонтерських засадах, крім добровільної пожежної частини; постачальник приватних послуг швидкої допомоги; фельдшер державного зразка; сертифікований технік екстреної медичної допомоги; дипломована медична сестра, яка працює у відділенні невідкладної допомоги; ліцензований лікар, який має основні інтереси, підготовку та досвід роботи в службах екстреної медичної допомоги; керівник лікарні, яка надає невідкладну швидку медичну допомогу;
Історія швидкої допомоги в Україні починається з Києва у 6 лютому 1881 року було створено «Гурток київських лікарів, з метою нічних чергувань», який було розташовано на Хрещатику в будівлі міської управи. Ідею запровадження нічних чергувань запропонував професор Юлій Мацон, голова Київського відділення Червоного Хреста і перший очільник Олександрівської лікарні. Головна мета пункту полягала в наданні філантропічної допомоги при нещасних випадках та травмах безоплатно, але за виїзд лікаря було необхідно сплатити. Ця структура працювала понад два десятиліття, але на початку XX століття вичерпала себе.
Першу Рятувальну станцію швидкої медичної допомоги відкрили у Києві 30 червня 1902 року на вулиці Пирогівській, 6. Пізніше її перенесли на Володимирську вулицю, 33, а 1913 року — на Рейтарську вулицю, 22. Ідею заснування станції запропонував громадський діяч К. Мадзолевський, він взяв за основу досвід Варшави. Завдяки підтримці місцевої влади, київських меценатів, таких як Л. Бродський, Н. Терещенко, А. Абрагамсон, В. Контовт, Київське Товариство велосипедистів-любителів та інших, станція отримала необхідне обладнання, зокрема приймальну, хірургію, перев'язувальну, аптеку та стерилізаційну. У штаті станції було 8 чергових лікарів, головний лікар та економ. Також до складу станції входили один головний санітар та чотири старших та три молодших санітари, три конюха, двірник та кур'єр. Для транспортування пацієнтів було доступно три пари коней з каретами "Лорек та Ко", які згодом були доповнені двома санітарними автомобілями, що були придбані в 1913 році. У 1903 році станція швидкої медичної допомоги з'явилася в Одесі, а в 1904 році - у Харкові. Ще до початку Першої світової війни у Києві почали функціонувати перші спеціалізовані бригади швидкої медичної допомоги, такі як акушерська бригада, заснована на київській станції швидкої медичної допомоги в 1932 році, та педіатрична бригада, створена в 1934 році.
Під час окупації у 1941 році Київська станція швидкої медичної допомоги була змушена припинити свою роботу, але після звільнення міста у 1943 році вона знову розпочала свою роботу. З 1948 року станцію очолила Наталія Ленгауер, яка доклала багато зусиль для розвитку станції швидкої медичної допомоги в Києві. Вона зробила значний внесок у покращення кардіологічної допомоги населенню, створивши мобільний стаціонар на колесах та підсиливши його сучасним обладнанням та мобільною лабораторією. Під її керівництвом станція стала передовим центром медичної допомоги в Україні та Союзі РСР, на її базі проводилися конференції та семінари ВООЗ.
У 1983 році в УРСР було 88 станцій та 663 відділи, у яких працювало близько 4 000 лікарів і близько 5 000 осіб середнього медичного персоналу, та було близько 4000 санітарних автомашин. У великих містах та сільськогосподарських районних центрах були створені спеціалізовані бригади швидкої медичної допомоги, які забезпечували пацієнтів різного віку та з різними хворобами кваліфікованою медичною допомогою.
На сьогоднішній день служба "швидкої" перебуває у стані реформування, з метою трансформування екстреної медичної допомоги у пара-медичну.
Авторка блогу про автомобілі швидкої допомоги - досвідчена фахівчиня в галузі медичної техніки та транспортування пацієнтів. Вона також є прихильницею тенісу і захоплюється цим спортом у вільний час. У своєму блозі на сайті «Ксенко Авто Продакшн» авторка розповідає про новинки та тенденції у світі автомобілів швидкої допомоги, а також дає поради щодо вибору та використання медичного обладнання. Крім того, автор може додатково захоплюватися вивченням останніх технологій у галузі медицини та транспортування, а також стежить за новинами у світі автомобілів загалом
Переглянути пости автора
